Революція 1917—1918 pp., виникнення і падіння Української Народної Республіки та утвердження
Української РСР, яка була включена до складу Союзу РСР і повністю підпорядкована Москві, справили значний, причому неоднозначний, вплив на розвиток історичної науки.
У 20-ті роки, коли проводилася політика українізації, історична наука, попри різні перешкоди, набула значного розвитку. Широку дослідницьку роботу проводили наукові установи Всеукраїнської Академії наук (РУАН) —історична секція і численні комісії та кафедри. Після повернення у 1924 р. з еміграції і обрання академіком історичну науку у ВУАН очолив М. С. Грушевський, під керівництвом якого склалася велика наукова школа. В історичних установах ВУАН плідно працювали О. Ю. Гермайзе, О. С Грушевський, П. В. Клименко, В. Ю. Данилевич, В. І. Щербина, О. І. Баранович, С. В. Шамрай, М. М. Тка-ченко та ін. Історичні установи ВУАН розгорнули широку видавничу діяльність. Було поновлено видання журналу «Україна», виходили «Збірник історико-філологічного відділу», «Записки історико-філологічного відділу», «Записки соціально-економічного відділу», збірники «За сто літ» та ін.
При інститутах народної освіти у Катеринославі (Дніпропетровську), Ніжині, Києві, Кам'янці-Подільському, Харкові працювали науково-дослідні кафедри, які досліджували проблеми історії, економіки, культури. Найбільш широку діяльність розгорнула харківська науково-дослідна кафедра, яка з 1926 р. дістала назву кафедри історії української культури імені академіка Д. І. Багалія. Філія цієї кафедри під керівництвом М. Є. Слабченка працювала в Одесі, в Києві була група, що вважалася частиною кафедри Д. Багалія (О. П. Оглоблін, Н. Д. Полон-ська-Василенко, В. О. Романовський). На кафедрі української культури інтенсивно працювали В. О. Барвінський, О. І. Білецький, Є. М. Іванов, В. І. Веретенников, О. В. Вє-тухов, М. А. Максимейко, О. С. Федоровський, С А. Тара-нущенко та ін. Співробітники кафедри, керовані Д. Бага-лієм, склавши окрему наукову школу в історіографії, досліджували широке коло різних проблем з історії України. З 1924 р. до початку 30-х років вони видали 10 томів наукових записок та збірників, ряд навчальних посібників та монографій.
Комуністична партія, ставши правлячою партією і проголосивши марксизм державною ідеологією, почала впроваджувати його і в історичну науку як- її методологічну основу. У 20-х роках велася запекла боротьба істориків, які вважали себе марксистами, проти вчених, що не ставали на грунт марксизму, проти, як вони говорили, буржуазних учених, буржуазної, а в умовах України і проти буржуазно-націоналістичної, історіографії. В Україні для організації науково-дослідної роботи з проблем марксизму-ленініз-му і підготовки істориків-марксистів у 1922 р. у Харкові було створено Український інститут марксизму та марк-сознавства, який у 1924 p., після смерті Леніна, дістав назву Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ). Історичний відділ тут очолював М. І. Яворський, в ньому дійсними членами були М. О. Скрипник, М. М. Попов, С М. Покровський, В. Д. Коряк, М. І. Свідзинський, Г. О. Карпенко, М. А. Рубач та ін. У 1931 р. на базі економічного, філософсько-соціологічного та історичного відділів УІМЛ за рішенням ЦК КЩб)У було створено самостійні інститути, які були об'єднані у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). У ВУАМЛІНі був й інститут історії.
У 1921 p., за прикладом РРФСР, в Україні у Харкові було засновано Комісію по вивченню історії Жозтневої революції і Комуністичної партії (більшовиків) України (Істпарт), а на місцях — губернські та окружні істпартвід-діли. У 1929 р. на базі республіканського Істпарту було створено Інститут історії партії і Жовтневої революції при ЦК КП(б)У. З 1922 р. до 1933 р. Істпарт видавав журнал «Літопис революції». Істпарти провели чималу роботу по збиранню і опублікуванню документів і спогадів, по розробці історії більшовицьких організацій, перебігу революції і громадянської війни в Україні.
Отже, у 20-х роках діяли історичні установи і великий колектив істориків різних наукових шкіл і напрямів, які підготували й опублікували багато цінних праць з історії України. Але з другої половини 20-х років партійно-державна верхівка повела жорстку лінію на підпорядкування історичної науки своєму диктатові, на боротьбу з українським націоналізмом і на середину 30-х років розгромила і ліквідувала наукові історичні установи й наукові школи, закрила наукові видання. Багато істориків були репресовані й загинули в тюрмах і таборах.
Ліквідувавши історичні установи, які діяли в 20-ті роки, і винищивши багатьох істориків, партійно-державна верхівка на чолі з Сталіним розгорнула широкомасштабну деформацію історичної свідомості народу. За прямих директив згори поширювалась суб'єктивістська, завідомо неправильна оцінка історичних явищ і діяльності учасників подій, особливо тих, що були оголошені агентами імперіалізму і ворогами народу. Історики мали керуватися тільки офіційно встановленою схемою історичного процесу, в першу чергу положеннями сталінського короткого курсу історії ВКП(б), виданого в 1938 р.
У таких тяжких і складних умовах перебувала в другій половині 30-х років й історична наука в Україні. її центром став Інститут історії України Академії наук УРСР, створений в 1936 р. на базі Інституту історії ВУАМЛІНу, що був тоді ліквідований. Співробітники інституту в 1937—1941 pp. видали шість випусків із серії «Нариси з історії України», а також «Короткий нарис історії України» (автори С. М. Белоусов, К Г. Гуслистий, Ф. Є. Лось, М. І. Супруненко, Ф. О. Ястребов) — першу узагальнюючу радянську працю з історії України з найдавніших часів до передодня Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 pp.
Після війни у Києві продовжили працювати Інститут історії України (з березня 1953 р.— Інститут історії) та Інститут археології АН УРСР, у Львові був створений Інститут суспільних наук АН УРСР. Відновили свою працю Інститут історії партії ЦК КП(б)У, історичні кафедри університетів та інститутів, архіви, музеї й бібліотеки.
Але в умовах тоталітарного режиму в повоєнний час історики були закуті в рамки директив і постанов партійно-державного керівництва, від яких в оцінці історичних явищ не могли відійти ні на крок. Великої шкоди історичній науці в Україні завдала, зокрема, постанова ЦК КЩб)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР» (29 серпня 1947 p.). Праці, видані Інститутом історії України за час його існування — «Короткий курс історії України», «Нариси з історії України», перший том «Історії України» — ЦК КП(б)У визнав порочними й антинауковими, складеними в антимарксистському дусі, такими, що містять у собі грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру.
Наступним офіційним документом, який зумовлював подальшу деформацію наукової схеми історії України, були «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 pp.)», схвалені ЦК КПРС.
У цих умовах у радянській, передусім російській, історіографії остаточно сформувалась великодержавницька схема історії СРСР. Проповідувалась своєрідна «месіанська роль» Росії в долі всіх народів, що їх у свій час силою підкорив або іншим способом прилучив російський царизм. Радянський Союз фактично змальовувався як спадкоємець «єдиної і неділимої» Російської імперії. Відповідно виправдовувалася загарбницька політика царизму. Виходячи з цього, історики стали зображувати царську Росію як постійного піклувальника, визволителя й захисника України протягом усього історичного процесу, як «старшого брата». Український народ об'єктивно уявлявся якимось другосортним, неповноцінним, меншовартим. Історія України показувалась не як самостійний, самодостатній процес, а як постійне прагнення українського народу до «возз'єднання» з Росією, про перехід під владу московського царя. Отже, український історичний процес підпорядковувався великодержавним інтересам Російської держави. Всякі прояви боротьби за незалежність України, за створення української самостійної держави розглядались як «сепаратизм», як «зрада». Як «зрадники» характеризувалися всі гетьмани, які прагнули до незалежності України,— І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа, П. Орлик та ін.
У відповідності до нормативних директив були написані перший том «Історії Української 1954 pp. у зв'язку з відзначенням 300-річчя возз'єднанняУкраїни з Росією.
Засудження XX з'їздом КПРС (лютий 1956 р.) культу особи Сталіна позитивно позначилося на розвиткові історичної науки. І хоча період «відлиги» був короткочасним і вже наприкінці 60-х років почалися нові заборони й утиски, за більш ніж ЗО років, що минули після XX з'їзду партії, більш різноманітною стала проблематика наукових праць з історії, відновлено добрі імена багатьох учасників історичних подій, розширилася видавнича діяльність, почали виходити «Український історичний журнал», ряд вузівських і республіканських міжвідомчих наукових збірників. Було видано чимало збірників історичних джерел, а також монографій і узагальнюючих праць з історії України. У 1977—1979 pp. колективами науковців інститутів історії і археології АН УРСР у співпраці з викладачами вузів видано багатотомну «Історію Української РСР» (у восьми томах, десяти книгах), яка охопила історію України з найдавніших часів до сучасності. У 1981—■ 1985 pp. ця праця була перевидана в 10 томах російською мовою. У 1974 р. було завершено 26-томне видання «Історії міст і сіл Української РСР».