ІНДІЯ
Британський імперіалізм використовував в роки першої світової війни людські і матеріальні ресурси Індії, що значно погіршило становище народних мас. Загострення протиріч між Великобританією і Індією спонукало нове піднесення національно-визвольного руху. Міністр в справах Індії Монтегю і віце-король Челмсфорд провели в 1919 р. реформи, якими закріплявся колоніальний статус Індії. Тоді ж у 1919 р. був прийнятий британським парламентом закон Роулетта, що передбачав застосування репресій проти учасників національно-визвольного руху. Такі дії колоніальної влади привели до спалаху масового протесту в країні. Значною подією цього руху був масовий мітинг в м.Амрітсар (Пенджаб) в квітні 1919 p., розстріляний англійськими колоніальними військами. Почалися також виступи в Бомбеї, Мадрасі, Ахмадабаді, Калькутті та інших містах Індії. Керівництво рухом очолив Індійський національний конгрес (ІНК) — найбільша політична партія, що виникла ще у 1885 р. і стояла на позиціях ненасильницької боротьби проти колоніального режиму. Після амріт-сарського розстрілу ІНК закликав до громадянської непокори (відмова працювати в закладах колоніальної адміністрації, представництвах компаній, підприємствах, бойкотування англійських товарів та ін.).
Одним із керівників національно-визвольного руху в Індії був Мо-хандас Карачманд Ганді (1869-1948). Отримавши юридичну освіту у Великобританії, з 1893 по 1914 р. працював юрисконсультом однієї із торгівельних фірм у Південній Африці, де очолив рух вихідців із Індії за зрівняння прав індшцш з європейцями. В своїй боротьбі він виступив прихильником тактики ненасильницького опору — через мирні демонстрації, припинення роботи і занять, закриття лавок, відмову від виконання розпоряджень колоніальної влади. Ганді закликав маси невідповідати на репресії насиллям. Він виступав проти пережитків кастової системи, пропагував ідеї відродження домашнього ремесла, що забезпечило йому підтримку мільйонів кустарів і ремісників. В роки війни, повернувшись в Індію (1915 p.), Ганді виступив в підтримку Великобританії у війні, сподваючись що вона надасть Індії самоуправління. В 1919 р. Ганді вступив в ІНК. В період піднесення національно-визвольного руху (1919-1922 pp.) він очолив кампанію ненасильницького неспівробітництва з колоніальними властями, а також виступив за єдність дій індусів з рухом індійських мусульман.
Індійський національний конгрес в грудні 1920 р. ухвалив програму неспівробітництва, що передбачала бойкот виборів в законодавчі збори, бойкот англійських товарів, а на останньому етапі — припилення сплати податків. Метою боротьби ІНК проголошував досягнення "свараджу" (своєї влади, свого управління для Індії). Для організації неспівробітництва було прийнято рішення про створення 150-тисячного корпусу добровольців-волонтерів. Колоніальні власті намагалися силою придушити рух: волонтери були оголошені поза законом. Почалися їх масові арешти. В той же час масові виступи в окремих містах і районах Індії привели також і до жертв серед представників колоніальної адміністрації і англійських військ. Тобто сталося те, проти чого виступав Ганді. За його пропозицією ІНК засудив насильницькі дії і в лютому 1922 р. припинив кампанію неспівробітництва, після чого масовий рух в Індії пішов на спад.
В 1923-1928 pp. діяльність Ганді в основному була присвячена агітації за ліквідацію кастової нерівноправності і за відродження домашнього ремесла. ІНК переживав кризу. Більшість його лідерів потрапила за грати. Чисельність партії з 10 млн. членів у 1921р. зменшилась до кількох сотень тисяч у 1923 р. Група поміркованих діячів Конгресу виступила за участь в законодавчих зборах (які до цього бойкотувалися ІНК). У 1923 р. ця група заснувала свою 'партію свараджистів", що закликала до завоювання "свараджу" шляхом безпосередньої діяльності в законодавчих зборах. Одним із їх лідерів був Мотілал Неру. Свараджисти добились від Конгресу прийняття рішення про припинення пропаганди проти участі в законодавчих органах. На виборах 1923 р. вони завоювали майже половину місць в Законодавчих Зборах Індії. Після цього Конгрес відмовився від неспівробітництва як національної програми і уповноважив свараджистів діяти від його імені. Але британські колонізатори ігнорували вимоги ресрорм, з якими виступали керівники ІНК. В 1926 р. Мотілал Неру відмічав, що спроби співробітництва з властями нічого не дали. У 1927 р. британський уряд вирішив створити спеціальну комісію для вивчення питання про проведення в Індії адміністративних реформ. За ініціативою Конгресу всі політичні партії відмовилися співпрацювати з такою комісією і утворили мгя'партшний комітет для розробки проекту індійської конституції. В другій половині 20-х років в складі 1НК оформилося ліве крило, що закликало до більш рішучої боротьби проти колоніалізму. Одним з його лідерів був Джавахарлал Неру (1889-1964), син Мотілала Неру. За ініціативою Д.Неру і його соратників в грудні 1927 p. IHK прийняв резолюцію про надання Індії повної незалежності Але в 1928 р. Конгрес ухвалив проект конституції, підготовлений міжпартійним комітетом, який вимагав лише надання Індії статусу домініону в складі Британської імперії. Цим самим проект викликав масове невдоволення в Індії. І тому в грудні 1929 р. Конгрес на своїй сесії підтвердив, що метою його боротьби є досягнення повної незалежності Індії. Він прийняв також рішення про початок під керівництвом М.Ганді кампанії громадської непокори, повернувшись таким чином до тактики масової боротьби. В січні 1930 р. Ганді опублікував основні положення майбутньої кампанії: зниження курсу рупії (індійська грошова одиниця), підвищення митних виплат на імпорт, відміну соляної монополії, заборона продажу спиртних напоїв, зниження поземельного податку, амністія політв'язнів та ін. В умовах світової економічної кризи, яка також вразила економіку Індії, такі вимоги були підтримані населенням. Але серед них не було основної - надання незалежності. Кампанія непокори почалася у березні 1930 p., але власті не йшли ні на які поступки. В квітні Ганді закликав до бойкоту англійських товарів, відмови від державної служби, від занять в школах та ін. В деяких провінціях — Бенгалії, Бомбейській провінції, Пешаварі спалахнула збройна боротьба, але колоніальні власті придушили виступи. Більше 90 тис. учасників кампанії було ув'язнено, в тому числі Д.Неру і М.Ганді. Однак, враховуючи популярність серед індійського народу ІНК, колоніальні власті змушені були почати з ним переговори і звільнити в січні 1931 р. з ув'язнення М.Ганді.
В березні 1931 р. М.Ганді підписав з віце-королем Індії лордом Ірвіном угоду ("делійський пакт"), за якою британський уряд пішов на деякі незначні поступки. Тим самим "делійський пакт" викликав невдоволення широких мас. Крім того, колоніальні власті порушували і статті самого пакту. В зв'язку з цим Конгрес у січні 1932 р. почав нову кампанію громадянської непокори, хоча і значно звузив свої вимоги. Власті знову вдалися до репресій. Все керівництво конгресу було заарештовано.
В умовах репресій і спаду масової боротьби в Конгресі знову посилилися позиції правих. Під їх тиском в 1934 р. він прийняв ріїпення про припинення кампанії непокори. В 1934 р. М.Ганді заявив про свій вихід із ІНК, але він фактично залишався вождем Конгресу до кінця свого життя.
В 1935 р. британський парламент прийняв закон про управління Індією — так звану конституцію 1935 p., згідно якої Індія проголошувалася федерацією. Провінціям надавалось 1/3 місць в нижній і 2/ 5 місць у верхній палаті Центральних законодавчих зборів. Але самі Збори реальних прав не отримували. Генерал-губернатор зберггав правовето на всі рішення Зборів і припинення дії конституції. Він же формував і склад уряду. Конституція Дещо поширювала виборчі права, надавши їх деяким верствам міської буржуазії і селянської верхівки. Але побудова виборчих курій за релігійним принципом сприяла загостренню ворожнечі між індусами, мусульманами, сікхами і християнами. В Індії розгорнулася масова кампанія проти Конституції 1935 р. В ході боротьби ШК в 1936 р. закликав до створення єдиного фронту всіх антиімперіалістичних сил. В 1937 р. на виборах в провінційні законодавчі органи, що проходили на основі Конституції 1935 p., ІНК у 8 із 11 провінцій здобув перемогу. В семи провінціях були створені уряди, на чолі яких стояли члени Конгресу. В своїй політиці вони намагалися проводити деякі прогресивні реформи, але ь той же час виступали за припинення масової боротьби.