Вдолі ветерана Великої Вітчизняної війни, інваліда 1-ї групи з Михайлючки Василя Мелентійовича Якимчука пора визволення Шепетівки від німецько-фашистських загарбників має особливе місце. Адже саме від стін корчагінського міста проліг його ратний шлях на Берлін.
Саме так, із закликом битись за волю рідної землі по-корчагінськи на батьківщині Миколи Островського йшли в атаку молоді хлопці бойових частин радянських військ. Принаймні так раніше оповідали у літературно-мемуарних спогадах минулої доби. Хоча на час свого бойового хрещення під Шепетівкою, як згадує Василь Мелентійович, він уже повною мірою зазнав, що таке війна.
Народився ветеран на Житомирщині, у селі Закриниччі Новоград-Волинського району. Фашистська навала на нашу країну його застала під час навчання у Київському водному технікумі. У небі над столицею 22 червня він уперше побачив ворожі літаки, а потім зазнав їх бомбардувань та обстрілів під час оборони Донбасу. Тут він разом з іншими добровольцями-допризовниками копав протитанкові рови.
Після відступу радянських військ, опинившись у ворожому тилу, юнак довго добирався до свого краю. Під час окупації у селі важко було. Незабаром Василя Мелентійовича знайшли бійці десантної групи, яка партизанила у місцевих лісах. Деякий час був зв’яз-ківцем, аж поки восени 1943-го підійшли радянські війська. Разом з визволенням настала й пора мобілізації. Сільський хлопець пройшов лише тижневий вишкіл у Красноармійську.
Його Василь Мелентійович пам’ятає і досі. Доводилось по кілька разів за ніч підніматись по тривозі. А заодно вивчали й міномет 82-міліметрового калібру — Якимчук був першим номером мінометної обслуги. Потім видали нове обмундирування, добре нагодували, навіть 150 грамів кожному дісталось, і — на Шепетівку, до Климентовичів.
Як згадує Василь Мелентійович Якимчук, до прибуття на передову він Шепетівки не знав. З містом корчагінської слави йому випало позна-йомитись уже в бою.
— «Старики» казали, що Шепетівка — то вогненний котел. Особливо жорстокими були вуличні бої, — згадує 86-річний ветеран-фронтовик. — Я хоч трохи був обстріляний «мессер-шмітами» на Донбасі, а були ж і новачки, для яких ці постріли були першими. У Шепетівці бої тривали довшго. У пам’яті залишились і залізнична станція, і «шанхай».
Уже 11 лютого зранку була артпідготовка і наступ, під час якого ми з бійцями дійшли до парку. Стало видно й трубу цукрового заводу. Німці не забарились з відповіддю — пустили на нас «тигрів». Отож ми були змушені відійти до лісу.
Визволення Шепетівки майже співпало з днем народження Василя Мелентійовича, яке він відсвяткував 14 лютого.
А далі фронтова дорога 21-річного на той час бійця пролягла через Україну, Польщу до Німеччини. З боями форсував ріки Віслу, Одер, Нейсе, а на завершення й Ельбу. Незабутньою була зустріч з американськими та англійськими солдатами.
Розповідаючи про Велику Вітчизняну, Василь Мелентійович мовби знову переживає колись пережите. Адже всього довелось зазнати разом із своїми бойовими побратимами Першого Українського фронту. Спершу воював у складі 60-ї армії генерала Черняховського, а потім у 280-й стрілецькій дивізії 13-ї армії під командуванням генерала-полковника Пухова. Дивом, як каже наш земляк, залишившись живим. А 2 травня був уже у переможеному Берліні.
Після повернення у рідний край фронтовик відбудовував народне господарство. Василь Мелентійович Якимчук пройшов також і славний трудовий шлях. Присвятив себе добросовісному виконанню обов’язків залізничника на станції Майдан-Вила. До багатьох бойових нагород додалися й мирні, зокрема, орден Трудової Слави ІІІ ступеня. Невтомний у праці, активний ветеран неодноразово обирався депутатом Михайлюцької сільської ради.
Та й нині Василь Мелентійович, давно перебуваючи на відпочинку, жваво цікавиться сьогоденням. Радіє вихованій ним трудовій зміні, мирному небу, вільній землі, яку відстояв у нелегкій боротьбі з ворогом.
В.ВАСИЛЕНКО.