1985 році в
Афганістані ще у повну силу тривала громадянська війна, у якій з’єднання й частини 40-ї армії фактично звалили на свої плечі важку ношу. Бойові дії з загонами моджахедів не припинялись практично у всіх провінціях. Однак уже тоді, за словами генерала армії В.І.Вареннікова, стала очевидною необхід-ність шукати спільної мови з афганським народом. І вже тоді, у 1985-му, навіть на рівні радянського уряду виникла розмова щодо можливого виводу 40-ї армії з Афганістану.
Правда, це були лише перші пориви до врегулювання афганської проблеми. А тим часом у життєвій біографії багатьох наших краян «Афган» ставав тією фатальною сторінкою, від якої відлік часу йшов у іншому вимірі.
Це повною мірою відчув і Юрій Казмірчук, як тільки перетнув з товаришами по зброї афганський кордон. Чужа земля, де випало служити, разюче відрізнялась від його рідної Шепетівщини, батьківської Рудні-Новенької, де закінчив школу. Та й взагалі, він готувався до іншого — закінчив Понінківське ПТУ, здобув спеціальність фахівця з ремонту контрольно-вимірювальних приладів та автоматики. Вже й практику встиг пройти в Ізмаїлі, що на Одещині. Звідти Юрія й призвали до лав Радянської Армії. Потрапив у Ашхабад. Там, в учебці, його готували на командира БМП.
Однак вже у Афганістані, а точніше у Баграмі, новоприбулих все одно розподілили не за спе-ціальностями. Як мовиться, тут життя висувало свої вимоги.
А потрапив Юрій Олександрович Казмірчук у спецназ, бійцем взводу зв’язку. Службу випало проходити у відомому кожному воїну-афганцю аулі Руха — колишній резиденції назапеклішого противника радянського контингенту Ахмет Шаха.
— Спершу жили у землянках, — згадує Юрій Олександрович, — якраз настала осінь, пригнічував похмурий сірий ландшафт, поруч Пакистан, моторошна обстановка. Та потім призвичаїлись до небезпеки, адаптувались. Це вже згодом, коли збирались додому, то знову лячно ставало — хотілось благополучно потрапити до родини...
А поки що упродовж служби доводилось кожні два місяці брати участь у бойових операціях: у великих армійських — кожних півроку, у місцевих — регулярно. Нелегко було спецназівцю-зв’язків-цю у тих випробуваннях. Адже простому солдату випадало менше навантаження. А тут при повній бойовій екіпіровці, у бронежилеті, з автоматом, з сухпайком доводилось повсюди тягати за спиною ще й радіостанцію і постійно підтримувати зв’язок. Витримку треба було мати неабияку.
Влітку 1986 року, під час бойової операції в ущелині Паншер, Юрія контузило. Через деякий час полк, у якому він служив, вивели у місто Тульбахор. Це було останнє місце служби шепетівчанина. На момент її завершення у Юрія Казмірчука вже були медаль «За відвагу», орден Червоної Зірки. Останній — то за полоненого душмана під час однієї з операцій. Про той випадок Юрій згадує не інакше, як про фортуну долі.
Здавалося б, уже пройшло чимало років, та друзі, товариші по зброї, спогади про «Афган» стають усе ближчими. Пережите не викреслити з пам’яті, адже воно має надто високу ціну.
Досі пам’ятає Юрій Казмірчук своє повернення додому. На БТРі бійців обмеженого контингенту доставили у Баграм, на транспортний аеродром. Там своєї відправки уже очікували чимало демобілізованих воїнів. Відбирали по 100 осіб на літак — і на Кабул. Партія воїнів, яка була відправлена до афганської столиці раніше, добралась благополучно. Наступна, за якою мав відбути Юрій, до точки призначення не прибула — літак було збито із «стінгера». Сотня юнаків так і не побачила рідної землі, до якої, здавалось, було вже рукою подати... Зрозуміло, тривожним було очікування своєї черги. Та коли літак перетнув кордон і під ногами була своя земля, радість була безмежною, зізнався воїн. Таким чином у 1987-му «Афган» для Юрія Олександровича Казмірчука залишився у минулому.
Після повернення він влаштувався на завод «Комуніст» регулювальником апаратури, згодом — контролером ВТК. Здавалось, що могло бути кращим за роботу на великому заводі, у пошані, та й зарплата була тоді високою. Однак у 90-х роках настали зміни — почалась конверсія. Довелось розрахуватись і перейти на «вільні хліба», згадує Юрій Олександрович. Так доля закинула аж у Польщу, де працював і освоював ази євроремонту.
Нині у воїна-афганця свій бізнес. Має хорошу сім’ю, дорослих дітей. Почуває себе щасливим і бажає, щоб у долі близьких усе було гаразд. Життя триває, але пам’ять про «Афган» не меркне...
В.НИТКА.

На знімках: Ю.О.Казмірчук; в Афганістані (фото 1986 р.).