І у підпіллі кували перемогу
Влітку 1943 року на території Шепетівщини, окупованій фашистськими військами, активно діяли загони підпільників. Командував партизанським загоном Герой Радянського Союзу Іван Олексійович Музальов.
Партизани розробили план операції, яка б завдала найбільшого удару по ворогові. Командир загону запропонував провести диверсію на складах окупантів, де зберігалося близько шести тисяч тонн продовольчих товарів. Близько тижня тривала підготовка диверсійної операції, яку розробили Іван Музальов зі своїми помічниками Адамом Павлюком, Василем Андросовим і німецьким антифашистом Станіславом Шваленбергом, який перейшов на бік партизанів.
Склад із одинадцяти приміщень був розташований поруч із станцією Шепетівка-2. На складі працював один із підпільників А.Павлюк, якому доручили вивести з ладу протипожежний інвентар і телефонний зв’язок з містом. Водій Андросов запропонував використати у ході операції вантажівку, завчасно розробивши маршрут відходу після диверсії. Термічні шашки дістав сам Музальов.
Охороняли склад зрадники — власівці. Командував ними німецький обер-фельдфебель. З ним завчасно познайомився С.Шваленберг, який носив німецьку форму. Визначили по одному бійцю, який був відповідальний за певне приміщення складу.
І ось однієї ночі біля об’єкта зупинився вантажний автомобіль. С.Шваленберг у супроводі І.Музальова підійшов до начальника охорони складів. Обер-фельдфебель спочатку зрадів цій зустрічі, але коли Станіслав Шваленберг пред’явив партизанський ультиматум, гітлерівець розгубився. Він змушений був його виконати.
За лічені хвилини варта була обеззброєна, вартові зняті з постів. Усіх зачинили у кімнаті охорони та замінували вхідні двері. За командою І.Музальова партизани відчинили усі приміщення і використали термічні шашки.
Пролунали вибухи, полум’я охопило склади. Гітлерівці підняли на ноги, як кажуть, увесь гарнізон, але було вже пізно.
Виконавши завдання, група Музальова окружною дорогою рушила у напрямку Новоград-Волинського. Щоб збити окупантів зі сліду, партизани спалили вантажівку і пересіли на підводи, які чекали на підпільників. Вранці наступного дня вони прибули у з’єднання Героя Радянського Союзу А.З.Одухи, яке перебувало в славутських лісах.
По дорозі з автомобіля зійшов Адам Павлюк, щоб попередити свою дружину, Марію Михай-лівну. До з’єднання Одухи він планував дістатися самостійно. Дороги з міста посилено контролювалися гітлерівцями. До призначеного місця зустрічі з партизанами Адам Павлюк не дійшов. Після цього ніяких звісток про нього не було.
Дружина Павлюка стала його розшукувати. І лише після закінчення війни Марія Михайлівна дізналася, що у 1943 році її чоловік був убитий поліцаями в с. Варварівці Славутського району, і там похований. Жителі села розповіли, що бачили влітку 1943 року чоловіка з кошиком, який йшов селом. Назустріч йому їхали підводою по-ліцаї. Вони зупинили зустрічного і вимагали пре-д’явити документи. Адам Павлюк вихопив пістолет і вистрілив у поліцая, поранивши його у вухо, а інший поліцай чергою з автомата обірвав життя підпільника. Поліцаї зняли з убитого верхній одяг і покинули на дорозі, заборонивши жителям хоронити партизана. Та у селі знайшлися сміливці, які через три дні вночі поховали Адама Павлюка на сільському кладовищі.
Марія Михайлівна поставила на могилі чоло-віка пам’ятник.
Нині, після смерті дружини і бойових побратимів, за пам’ятником доглядають учні та вчителі місцевої школи.
М.СЕНЬКОВ,
заступник голови міської ради ветеранів.